Форум
ДЖЕРЕЛА РОДУ
Традиція давати людині індивідуальне прізвисько на додаток до імені, отриманому при хрещенні, існувала з давніх часів і зберігалася аж до 17 століття. Це пояснюється тим, що з тисяч хрестильних імен, записаних у святцях і месяцесловах, на практиці використовувалося трохи більше двохсот церковних імен. Зате був невичерпний запас прізвиськ, що дозволяло легко виділити людину серед інших носіїв такого ж саме імені. В якості джерел використовувалися різноманітні вказівки: на рід занять, на особливості характеру чи зовнішності людини, на місцевість, вихідцем з якої вона була. У більшості випадків прізвиська, спочатку ті, що були приєднані до імені, даного при хрещені, повністю витісняли імена не тільки в повсякденному житті, а й в офіційних документах.
На початку 19 століття паралельно функціонувало два прізвища, а іноді й три. У 30-40-х роках 20 століття, коли прізвища закріпилися юридично, часто можна побачити виправлення в старих метричних книгах, книгах ЗАГСів - люди просили виправити не тільки "віджиле" ім'я, а й прізвище, яке вони не обрали своїм офіційним. Взагалі в сільській місцевості завжди розділяли прізвища (коли вони з'явилися) і прізвиська - просторічні прізвища людини.
В Україні і прізвища, і прізвіська, що фіксувалися в документах набагато раніше, ніж в Росії, були повною формою "найменування" людини, у той час як у Росії такою формою було ім'я по-батькові. В Україні ж, навпаки, імена по-батькові не були популярними.
Призначення прізвищ відбулося єдиноразово лише у євреїв, що пов'язано було з тим, що після територіального перепорядкування, зокрема тих земель, що були під польскою владою, необхідно було терміново поставити всіх євреїв на податковий облік. У стислі терміни всі євреї отримали прізвища, і, зазвичай, їх самих питали, яке прізвище вони хочуть записати. Селяни ж податі платили "миром", таким чином обов'язок волосного старшини, а не держави, було знати всіх поіменно тому церковні писарі отримали вказівку писати у метриках саме прізвища, а не прізвиська, хоча деякі писарі подекуди й не дотримувались їх, записуючи саме прізвиська.
Російська держава почала наводити порядок з прізвищами після початку військової реформи 1874 року. "Військові присутності" зобов'язані були отримувати списки народжених по кожному селу для того, щоб як тільки людина набувала призовного віку, відомості передавалися у військові відомства. Природно, коли прізвища не вживалися, то при реєстрації виникала плутанина. Сільські священики, які ще з початку 19 століття писали і прізвиська, і прізвища, поступово перейшли на записування прізвищ, які згодом стали для людей їх офіційними ідентифікаційними іменами.
На початку 19 століття паралельно функціонувало два прізвища, а іноді й три. Окремим і вкрай цікавим моментом був інститут при(й)мачества. Коли селянин приходив у дім дружини — це називалося "піти в при(й)маки (прийми)" - і в цьому випадку священик у церкві окремо відзначав, що той-то зять того-то. Наприклад, у церкві села Високого Таращанського повіту Київської губернії священик зазначає, що "… народилася 31 січня 1829 року у селянина села Високого Прокопа Романюкового зятя і дружини його Марфи дочка Марія".
Тут Прокіп - ім'я батька, а Романюк – дівоче прізвище дружини, тобто прізвище її батька. Власне прізвище нареченого не іувзцється, бо він тепер — частина родини Романюків, а його особисте прізвище, раз він дійшов до такого життя, що змушений був піти у родину нареченої, нікого не хвилює. Його прізвище хіба тільки й можна знайти у записі про шлюб.
З метою з'ясування початку свого роду мною було вивчено багато архівних документів, зокрема, метричних книг, сповідних розписів та інших, що дозволило зробити деякі висновки. Пращуром, засновником роду був селянин, козак, який проживав у селі Снігурівка, що розташовувалась на території Великого Князівства Литовського у Климовицькому повіті Могильовської губернії (рис. 1; 2)
Рис. 1
Рис. 2
Мешканці багатьох міст і сіл, що розташовувались на території нинішньої Білорусії, протягом сотень років через постійні війни, міжусобиці князьків, напади на їх землі чужинців кидали свої домівки та їхали в інші краї у пошуках вільних земель, миру та спокою і заселяли не лише нові території, а й створювали сотні сіл на раніше необжитих місцях.
Щоб краще уявити події, що відбувалося на територіях князівств: Московського, Великого Князівства Литовського, Московського князівства протягом 15-15 століть, слід нагадати про ті переломні століття в історії Східної Європи.
У 1413 році польський король Владислав ІІ (Ягайло) і великий князь Литовський Вітовт уклали так звану Городельську унію, згідно з якою Польща і Литва зобов'язалися ніколи не воювати між собою. Цій угоді сприяв той факт, що в 1410 році польський король у союзі з великим Литовським князем Вітовтом розбили тевтонських лицарів у знаменитій Грюнвальдській битві.
Але найбільш знаменним було те, що в Городлі король Владислав дав литовським і південно-руським боярам католицької віри права польської шляхти і польські герби. Новоспеченій шляхті були передані у вічне володіння землі, на яких вони владичили. Відтепер всі адміністративні посади в Литовській державі мали право обіймати лише особи католицького віросповідання
Але Велике Литовське князівство, опинившись в оточенні найгостріших політичних і військових проблем, пов'язаних з територіальними претензіями московського царя, поступово почало здавала свої позиції. У 1522 році до великого Московського князівства відійшли Чернігів і Стародуб. А у 1549 та 1552 роках Литва не мала змоги дати належну відсіч нападам татар. У 1558 році почалася тривала війна з Москвою, що призводило до подальшого відторгнення земель, які до того належали Великому Литовському Князівству, та значного підриву його економічних підвалин. Розширення прав польської шляхти спонукали велику частину литовської й української знаті до повного приєднання до Польщі. А з 5 березня 1569 року королівською грамотою вже і Поділля, і Волинь були приєднані до Польщі.
Якщо у знаті й були перспективи поліпшити своє становище за рахунок зміни віри, то у людей з нижчих верств населення, селян, жодних шансів на поліпшення становища не було. У той час як у Західній Європі кріпацтво практично зникало, то у Східній Європі й, зокрема, у землях, що були на межі князівств, в українських землях воно поставало в особливо потворних формах. Цей процес був посилений ще й зневажливим ставленням польської шляхти до, на їх думку, відсталого православного світу, що заклало фундамент для майбутніх народних повстань.
Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16-го століття сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті. На початку 17-го століття шляхта спробувала посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель: у 1606–1607 роках підняли рокош — масовий збройний виступ шляхти, але Сиґізмунд ІІІ силами свого війська придушив повстання.
З кінця 15-го століття на південних кордонах українських земель почався процес виникнення інституту козацтва. Керівні кола, магнати Великого Князівства Литовського в першій половині 16-го століття переважно прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей з нижчих прошарків. Тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів Великого Князівства Литовського. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено належної системи оборони, що вимагало постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і призвести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Шляхта Великого Князівства Литовського, що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків не лише як союзників, а як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.
Із середини 17-го століття спроби Великого Князівства Литовського зберегти свою широку автономію на землях, що підпорядковувались Речі Посполитій, закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити лише власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово Велике Князівство Литовське втратило елементи державності й перетворилося у провінцію Польщі. З другої половини 17-го століття не збиралися окремі сейми Великого князівства Литовського; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700-1721) — воєнні дії на території Великого Князівства Литовського, захоплення Швецією та Російською імперією — призвели до економічного хаосу, знищенюю міст та поселень, загибелі третини населення. Рішеннями сейму 1788-1792 рр. було остаточно ліквідовано залишки автономії Великого Князівства Литовського — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.
Як складова частина Речі Посполитої 1795 року більша частина територій, що були у підпорядкуванній Великого Князівства Литовського за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.
У 19-му столітті історичну назву Литва, яка до того часу використовувалася стосовно земель, які розташовані на сучасних білоруських, українських і литовських територіях, з політичних мотивів, було закріплено за землями, які становлять сучасну ЛитвуЛитовську республіку, яка стала юридично незалежною 1918 року. У 1940 році Литву було окуповано й анексовано владою СРСР; у 1991 році у Литві було відновлено незалежність.
* * *
У першій половині 16-го століття козацтво почало формуватися як самостійна сила у Великому Князівстві Литовському, що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду відносно Кримського ханства, Османської імперії, Московії. Ще у 1550-х роках діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від Великого Князівства Литовського громаду, що здійснювала власну міжнародну політику, сприяла утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорізької Січі.
У 1560-х козаки брали активну участь у війні Великого Князівства Литовського та Московії. Уряд Великого князівства Литовського і гетьман Григорій Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки та охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. У 1568 році було створено перший реєстр козаків у Великому Князівстві Литовському — 300 козаків, які служили князеві за плату і називалися реєстровими козаками. Як особливі частини армії Великого Князівства Литовського вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва вже визначала Польща.
І в українських землях у 1648-1657 рр. відбувалися народні повстання, зокрема, козаків під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на основі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Цей період розглядається як перша фаза Української національної революції 17 ст.
З 1668-1669 років Лівобережна Україна ввійшла до складу московської імперії. На гетьманство був затверджений Дем'ян Многогрішний, який хоча і був ставлеником Москви, але проводив незалежну політику, не погоджуючись бути маріонеткою російського царя, намагаючись обмежити військову присутність московських військ в Україні.
У 1668 році Дем'ян Многогрішний як противник Андрусівського перемир'я взяв участь у антимосковському повстанні, яке проводилось під керівництвом Івана Брюховецького, який був одним з перших полковників, які перейшли на бік Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, якому було запропоновано об'єднати під своєю булавою всю Україну та давали згоду підтримувати його політику.
У 1668 році Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам він був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, сильні московські податі в містах, тиск промосковські налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) змусили Дем'яна Многогрішного піти на переговори з царським урядом.
За допомогою сердюцьких полків - найманих піхотних частин, що утримувалися гетьманами Війська Запорозького з другої половини 17 - першої половини 18 ст., складали гвардію гетьмана. Цих вояків називали "серденятами" від імені "Сердневого полку", що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку. Сердюки або серденята були професійними військовими заробітчанами ("мисливцями") з південної Київщини та Східного Поділля. Не маючи постійного місця проживання, вони мандрували Правобережжям, наймаючись до козацького або польського війська. Сердюків набирали переважно з українського населення для наведення порядку в Україні.
Наприкінці 17 ст. козацька старшина, яка по суті була керуючим підрозділом, мала великий вплив, але рядові ж козаки від постійних воєн розорялися, козацьке військо скорочувалося. У 1700 році налічувалося лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння їх застаріло і вони вже не відігравали тієї ролі, яку мали у 15-17 століттях.
Таким козаком був Іван, уродженець села Снігурівка Климовицького повіту Могилевської губернії Великого князівства Литовського (на початку 20 ст. це вже була місцевість Шум'ячського району Смоленської області), який за своїм характером не залишався осторонь подій. Народившись у сім'ї селянина, а згодом і козака, він був слухняним і добрим сином, хазяїном, потім чоловіком і батьком, але, беручи приклад з батька, завжди був у вирі подій, беручи участь у всіх активних діях, спрямованих на відновлення справедливості у суспільстві, вступивши до загону козаків, а згодом і народних повстанців.
Традиція давати людині індивідуальне прізвисько на додаток до імені, отриманому при хрещенні, існувала з давніх часів і зберігалася аж до 17 століття. Це пояснюється тим, що з тисяч хрестильних імен, записаних у святцях і месяцесловах, на практиці використовувалося трохи більше двохсот церковних імен. Зате був невичерпний запас прізвиськ, що дозволяло легко виділити людину серед інших носіїв такого ж саме імені. В якості джерел використовувалися різноманітні вказівки: на рід занять, на особливості характеру чи зовнішності людини, на місцевість, вихідцем з якої вона була. У більшості випадків прізвиська, спочатку ті, що були приєднані до імені, даного при хрещені, повністю витісняли імена не тільки в повсякденному житті, а й в офіційних документах.
На початку 19 століття паралельно функціонувало два прізвища, а іноді й три. У 30-40-х роках 20 століття, коли прізвища закріпилися юридично, часто можна побачити виправлення в старих метричних книгах, книгах ЗАГСів - люди просили виправити не тільки "віджиле" ім'я, а й прізвище, яке вони не обрали своїм офіційним. Взагалі в сільській місцевості завжди розділяли прізвища (коли вони з'явилися) і прізвиська - просторічні прізвища людини.
В Україні і прізвища, і прізвіська, що фіксувалися в документах набагато раніше, ніж в Росії, були повною формою "найменування" людини, у той час як у Росії такою формою було ім'я по-батькові. В Україні ж, навпаки, імена по-батькові не були популярними.
Призначення прізвищ відбулося єдиноразово лише у євреїв, що пов'язано було з тим, що після територіального перепорядкування, зокрема тих земель, що були під польскою владою, необхідно було терміново поставити всіх євреїв на податковий облік. У стислі терміни всі євреї отримали прізвища, і, зазвичай, їх самих питали, яке прізвище вони хочуть записати. Селяни ж податі платили "миром", таким чином обов'язок волосного старшини, а не держави, було знати всіх поіменно тому церковні писарі отримали вказівку писати у метриках саме прізвища, а не прізвиська, хоча деякі писарі подекуди й не дотримувались їх, записуючи саме прізвиська.
Російська держава почала наводити порядок з прізвищами після початку військової реформи 1874 року. "Військові присутності" зобов'язані були отримувати списки народжених по кожному селу для того, щоб як тільки людина набувала призовного віку, відомості передавалися у військові відомства. Природно, коли прізвища не вживалися, то при реєстрації виникала плутанина. Сільські священики, які ще з початку 19 століття писали і прізвиська, і прізвища, поступово перейшли на записування прізвищ, які згодом стали для людей їх офіційними ідентифікаційними іменами.
На початку 19 століття паралельно функціонувало два прізвища, а іноді й три. Окремим і вкрай цікавим моментом був інститут при(й)мачества. Коли селянин приходив у дім дружини — це називалося "піти в при(й)маки (прийми)" - і в цьому випадку священик у церкві окремо відзначав, що той-то зять того-то. Наприклад, у церкві села Високого Таращанського повіту Київської губернії священик зазначає, що "… народилася 31 січня 1829 року у селянина села Високого Прокопа Романюкового зятя і дружини його Марфи дочка Марія".
Тут Прокіп - ім'я батька, а Романюк – дівоче прізвище дружини, тобто прізвище її батька. Власне прізвище нареченого не іувзцється, бо він тепер — частина родини Романюків, а його особисте прізвище, раз він дійшов до такого життя, що змушений був піти у родину нареченої, нікого не хвилює. Його прізвище хіба тільки й можна знайти у записі про шлюб.
З метою з'ясування початку свого роду мною було вивчено багато архівних документів, зокрема, метричних книг, сповідних розписів та інших, що дозволило зробити деякі висновки. Пращуром, засновником роду був селянин, козак, який проживав у селі Снігурівка, що розташовувалась на території Великого Князівства Литовського у Климовицькому повіті Могильовської губернії (рис. 1; 2)
Рис. 1
Рис. 2
Мешканці багатьох міст і сіл, що розташовувались на території нинішньої Білорусії, протягом сотень років через постійні війни, міжусобиці князьків, напади на їх землі чужинців кидали свої домівки та їхали в інші краї у пошуках вільних земель, миру та спокою і заселяли не лише нові території, а й створювали сотні сіл на раніше необжитих місцях.
Щоб краще уявити події, що відбувалося на територіях князівств: Московського, Великого Князівства Литовського, Московського князівства протягом 15-15 століть, слід нагадати про ті переломні століття в історії Східної Європи.
У 1413 році польський король Владислав ІІ (Ягайло) і великий князь Литовський Вітовт уклали так звану Городельську унію, згідно з якою Польща і Литва зобов'язалися ніколи не воювати між собою. Цій угоді сприяв той факт, що в 1410 році польський король у союзі з великим Литовським князем Вітовтом розбили тевтонських лицарів у знаменитій Грюнвальдській битві.
Але найбільш знаменним було те, що в Городлі король Владислав дав литовським і південно-руським боярам католицької віри права польської шляхти і польські герби. Новоспеченій шляхті були передані у вічне володіння землі, на яких вони владичили. Відтепер всі адміністративні посади в Литовській державі мали право обіймати лише особи католицького віросповідання
Але Велике Литовське князівство, опинившись в оточенні найгостріших політичних і військових проблем, пов'язаних з територіальними претензіями московського царя, поступово почало здавала свої позиції. У 1522 році до великого Московського князівства відійшли Чернігів і Стародуб. А у 1549 та 1552 роках Литва не мала змоги дати належну відсіч нападам татар. У 1558 році почалася тривала війна з Москвою, що призводило до подальшого відторгнення земель, які до того належали Великому Литовському Князівству, та значного підриву його економічних підвалин. Розширення прав польської шляхти спонукали велику частину литовської й української знаті до повного приєднання до Польщі. А з 5 березня 1569 року королівською грамотою вже і Поділля, і Волинь були приєднані до Польщі.
Якщо у знаті й були перспективи поліпшити своє становище за рахунок зміни віри, то у людей з нижчих верств населення, селян, жодних шансів на поліпшення становища не було. У той час як у Західній Європі кріпацтво практично зникало, то у Східній Європі й, зокрема, у землях, що були на межі князівств, в українських землях воно поставало в особливо потворних формах. Цей процес був посилений ще й зневажливим ставленням польської шляхти до, на їх думку, відсталого православного світу, що заклало фундамент для майбутніх народних повстань.
Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16-го століття сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті. На початку 17-го століття шляхта спробувала посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель: у 1606–1607 роках підняли рокош — масовий збройний виступ шляхти, але Сиґізмунд ІІІ силами свого війська придушив повстання.
З кінця 15-го століття на південних кордонах українських земель почався процес виникнення інституту козацтва. Керівні кола, магнати Великого Князівства Литовського в першій половині 16-го століття переважно прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей з нижчих прошарків. Тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів Великого Князівства Литовського. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено належної системи оборони, що вимагало постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і призвести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Шляхта Великого Князівства Литовського, що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків не лише як союзників, а як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.
Із середини 17-го століття спроби Великого Князівства Литовського зберегти свою широку автономію на землях, що підпорядковувались Речі Посполитій, закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити лише власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово Велике Князівство Литовське втратило елементи державності й перетворилося у провінцію Польщі. З другої половини 17-го століття не збиралися окремі сейми Великого князівства Литовського; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700-1721) — воєнні дії на території Великого Князівства Литовського, захоплення Швецією та Російською імперією — призвели до економічного хаосу, знищенюю міст та поселень, загибелі третини населення. Рішеннями сейму 1788-1792 рр. було остаточно ліквідовано залишки автономії Великого Князівства Литовського — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.
Як складова частина Речі Посполитої 1795 року більша частина територій, що були у підпорядкуванній Великого Князівства Литовського за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.
У 19-му столітті історичну назву Литва, яка до того часу використовувалася стосовно земель, які розташовані на сучасних білоруських, українських і литовських територіях, з політичних мотивів, було закріплено за землями, які становлять сучасну ЛитвуЛитовську республіку, яка стала юридично незалежною 1918 року. У 1940 році Литву було окуповано й анексовано владою СРСР; у 1991 році у Литві було відновлено незалежність.
* * *
У першій половині 16-го століття козацтво почало формуватися як самостійна сила у Великому Князівстві Литовському, що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду відносно Кримського ханства, Османської імперії, Московії. Ще у 1550-х роках діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від Великого Князівства Литовського громаду, що здійснювала власну міжнародну політику, сприяла утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорізької Січі.
У 1560-х козаки брали активну участь у війні Великого Князівства Литовського та Московії. Уряд Великого князівства Литовського і гетьман Григорій Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки та охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. У 1568 році було створено перший реєстр козаків у Великому Князівстві Литовському — 300 козаків, які служили князеві за плату і називалися реєстровими козаками. Як особливі частини армії Великого Князівства Литовського вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва вже визначала Польща.
І в українських землях у 1648-1657 рр. відбувалися народні повстання, зокрема, козаків під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на основі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Цей період розглядається як перша фаза Української національної революції 17 ст.
З 1668-1669 років Лівобережна Україна ввійшла до складу московської імперії. На гетьманство був затверджений Дем'ян Многогрішний, який хоча і був ставлеником Москви, але проводив незалежну політику, не погоджуючись бути маріонеткою російського царя, намагаючись обмежити військову присутність московських військ в Україні.
У 1668 році Дем'ян Многогрішний як противник Андрусівського перемир'я взяв участь у антимосковському повстанні, яке проводилось під керівництвом Івана Брюховецького, який був одним з перших полковників, які перейшли на бік Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, якому було запропоновано об'єднати під своєю булавою всю Україну та давали згоду підтримувати його політику.
У 1668 році Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам він був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, сильні московські податі в містах, тиск промосковські налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) змусили Дем'яна Многогрішного піти на переговори з царським урядом.
За допомогою сердюцьких полків - найманих піхотних частин, що утримувалися гетьманами Війська Запорозького з другої половини 17 - першої половини 18 ст., складали гвардію гетьмана. Цих вояків називали "серденятами" від імені "Сердневого полку", що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку. Сердюки або серденята були професійними військовими заробітчанами ("мисливцями") з південної Київщини та Східного Поділля. Не маючи постійного місця проживання, вони мандрували Правобережжям, наймаючись до козацького або польського війська. Сердюків набирали переважно з українського населення для наведення порядку в Україні.
Наприкінці 17 ст. козацька старшина, яка по суті була керуючим підрозділом, мала великий вплив, але рядові ж козаки від постійних воєн розорялися, козацьке військо скорочувалося. У 1700 році налічувалося лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння їх застаріло і вони вже не відігравали тієї ролі, яку мали у 15-17 століттях.
Таким козаком був Іван, уродженець села Снігурівка Климовицького повіту Могилевської губернії Великого князівства Литовського (на початку 20 ст. це вже була місцевість Шум'ячського району Смоленської області), який за своїм характером не залишався осторонь подій. Народившись у сім'ї селянина, а згодом і козака, він був слухняним і добрим сином, хазяїном, потім чоловіком і батьком, але, беручи приклад з батька, завжди був у вирі подій, беручи участь у всіх активних діях, спрямованих на відновлення справедливості у суспільстві, вступивши до загону козаків, а згодом і народних повстанців.