Народный архив Киевской губернии. Зона свободная от нацистов.

Филиал народного архива Российской Империи. Обмен генеалогической информацией, взаимопомощь и взаимовыручка тех, кто ищет. Мы ненавидим тех, кто готов стрелять в свой народ. НЕ ЗАБУДЕМ НЕ ПРОСТИМ! Фашистские прихвостни бойтесь!

Последние темы
» семьи Козловских и Ермиловых в селе Орадовка
Ср Дек 13, 2017 3:47 pm автор аленушка

» Разискиваю информацию о жителях Киевской губернии
Пт Дек 08, 2017 5:44 am автор СерБХаб

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. КИЕВ
Чт Ноя 30, 2017 10:57 am автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях Киевской области
Ср Ноя 29, 2017 7:02 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях Киевской губернии
Ср Ноя 29, 2017 6:45 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. Чигирин
Пн Ноя 27, 2017 4:16 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. Звенигород
Пн Ноя 27, 2017 4:03 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях с. Красностовое
Пн Ноя 27, 2017 2:41 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях с. Жидковская Гребля
Вс Ноя 26, 2017 4:34 pm автор Vera_G

Поиск по галерее сайтов НАРОДНОГО АРХИВА
Сообщите о нас пожалуйста
Партнеры
Создать форум

Реклама
Здесь может быть размещена и ваша реклама
Rambler's Top100
Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Вы не подключены. Войдите или зарегистрируйтесь

Коліївщина. Третя частина

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз  Сообщение [Страница 1 из 1]

1 Коліївщина. Третя частина в Сб Авг 26, 2017 1:31 am

4. Культурне й моральне обличчя польської шляхти

Польські історики висувають завжди як позадискусійну правду культурну та моральну вищість польської шляхти, що поневолювала український нарід, в порівнянні з українським населенням, і згідно з тим представляють завжди гайдамацькі повстання українського народу як сліпий бунт темного простолюддя із вродженим нахилом до грабежу, розбою, вбивств і пияцтва проти польських захисників справедливости, ладу й порядку та польських носіїв культури й науки. Таке твердження підхопили радо й московіські історики з метою поглиблювати в українців почуття меншевартости. На диво, теж багато українських істориків погоджується з тим.
А тим часом — коли оте апріорне твердження сконфронтувати зі свідченнями самих поляків про дійсне обличчя тодішньої польської шляхти, даними не в полученні з намаганням протиставляти їх українцям, ми бачимо повне заперечення твердження про культурну й моральну вищість поляків і — потвердження про їхню дегенерацію та культурну й моральну нижчість. На доказ ми наведемо ті свідчення самих поляків, насамперед завзятого проповідника польської вищости, Равіти–Гавронського. Ось кілька з безлічі: "Почала творитись у Польщі група людей, що надто відкрито насміхалася із права, справедливости, громадських і державних, обов'язків, а навіть із чесноти".[71]
"Станіслав князь Любомірський, литовський підстолий, власник величезних дібр на Правобережжі й у Смілянщині. Відомо, що був він людиною неособливою, нероба, легкодух, картяр. Може тому, а може це й відповідало правді, досить, що його вважали людиною несповна розуму, яка віддалася розпусному життю, була завжди оточена спідничками, що мали на неї величезний вплив щедро помагали прогайновувати маєтки".[72]
"Волинецький, соймиковий шляхтич, пияк, завадіяка з безліччю близн на лобі, що іменував себе "пленіпотентом Пана Христа". Знано його як напастливу й жорстоку людину, що поповняла жорстокі вчинки із–за релігійного фанатизму".[73]
"Шляхтич Вонсовський належав до тієї групи легкодухів, які занадто явно люблять "красний пол" і свої залицяння проводять на очах усіх". Як повстанці під командою Журби зайшли до Дмитра, то "прилапали його в хаті баби Малашихи, що мала погану славу".[74]
"Найкращі бажання, всі намагання, що змагали до привернення правопорядку й ладу в країні, йшли намарно із–за неможливости загнуздати безмірну шляхетську сваволю, несубординацію польських вояків і старшин. Кожний робив, що хотів; суди були тільки для жидів, хлопів і дрібної шляхти. Грізні присуди трибуналів були писані на піску, перший подув вітру змітав їх і затирав у людській пам'яті".[75]
"Тяжко, в те повірити, але факту "заїздів" (т. зн. збройних нападів шляхтича на маєток другого шляхтича) і грабежів заперечити годі". Для ілюстрації того наводить Рава–Гавронський грабіжницьку розправу "регіментаря" одної польської партії із другим польським шляхтичем: "Впало в тій сумній бійці кілька трупів, кільканадцятьох було покалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней, збіжжя, горілка в бочках, свині, вепри, дріб, плуги — все пішло в руки переможців і вони його забрали собі. Дикість і заїлість переходила всяку міру людських почувань і розуму. Всіх гостей збито, жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подіравлені кулями, а на побойовищі трупи, ранені і кров; всюди — руїни і знищення".[76]
Не менша розгнузданість і неймовірно низький рівень моралі та культури, як у цивільному житті тодішньої польської шляхти, царювала і в польському війську. Військові становища були платні. А тому той сам польський шляхтич "бував ротмістром в одному відділі й одночасно полковником у другому та генералом у третьому, побираючи скрізь платні і пропускаючи їх на пиятику та гульні. А при тому ще й організуючі грабежі".[77] Поняття дійсного патріотизму було полякам чуже: "Князь Каспер Любомирський — колись краківський воєвода, а в тому часі (1768р.) генерал у чинній російській службі".[78]
Хоробрість, що нею так чванилися завжди поляки, була в дійсності соромним боягузством: "На протязі трьох чвертин століття (т. зн. весь період Гайдамаччини) поляки не здобулися ні разу на акт лицарської оборони, але замість того, жебрали ласки і протекції московських генералів, скаржилися на сеймиках, писали обширні жалісні меморіяли до послів, слізні супліки до королів. Замість вирушити на поле бою, шляхта тікала до оборонних замків, під опіку чудотворних образів, де її досягали гайдамацькі списи і де справлювано різню, забираючи шаблі, що служили полякам–шляхтичам вже лише для прикраси їхніх кунтушів".[79] Відважними були поляки тільки супроти безборонних та у грабіжницьких нападах на слабшого поляка–шляхтича.
"Судді, що не вміли ні читати, ні писати, судили справи чародійства, брали обвинувачених на тортури й це було так широко практиковане, що хоча б обвинувачений признався одразу до вини й був засуджений на смерть, то все одно наперед брано його на тортури, щоб видав спільників. Палено на стосі "чарівниць" і "чарівників", прилюдно катовано разом із звірятами неодружених матерів — і тому то стільки немовлят потайки вбивано; а все те було вислідом фанатизму монахів і ксьондзів".[80]
"Вище духовенство (польське) наслідувало повністю так звану аристократію, вживаючи аж до пересади розкошів і насолоди. Ксьондзи не цуралися мати більш розкішні палати, аніж костьоли, багатше хатнє умеблювання, аніж прикраси в костьолах; числену обслугу і ще більше бідноти на гною... Було багато єпископів, які рідко, всього кілька разів у році були при престолі. Ординації, тобто висвячування священиків, вони здавали на своїх авдиторів, а самі віддавалися забавам, розривкам, двірській розпусті... Пшерембський, канонік краківський і київський... їздив завжди з музикою і в товаристві монаха ордену бернардинів, який замість ньото відмовляв молитви... Єпископ куявський Рибінський та луцький Нарушевич тримали обидва по "старостисі". Більшість монахів, а особливо манастирських настоятелів зуживали манастирські добра для своїх розкошів".[81]
Таким ото було дійсне культурне й моральне обличчя тогочасної польської шляхти й польського духовенства згідно із свідченнями польських сучасників і польських істориків, сумлінних дослідників тієї доби.

5. Польські збройні сили в період Гайдамаччини

Регулярна польська армія в період Гайдамаччини виносила від 17 до 20 тисяч жовнірів. Вона складалася із двох частин: польської — 12 тисяч і литовської — від 5 до 8 тисяч. "Польське" військо, або теж "коронне", ділилося на чотири "партії" по 3 тисячі жовнірів: великопольську, малопольську, сандомирську й українську; назви тих частин походили від території, на якій дана частина була стаціонована і яку та "партія", тобто частина регулярної польської армїї, повинна була обороняти. Комендант "партії" звався "регіментар". Військова "партія" ділилася на приблизно 30 сотень, званих "хоругов", якими командували "ротмістри". Вояками тієї регулярної польської армії були "товариші", тобто шляхтичі, що зголосилися до військової служби, і приведені ними по 2 до 4 "шерегові", члени їхньої челяді, звичайно дрібної, безземельної шляхти. Ротмістр одержував із державної каси гроші на удержання його "хоругви" і розділяв її між "товаришів" для кожного із них і для його "шерегових". Заможнішим шляхтичам, що голосились до війська, залежало тільки на гонорах, тому їхня дійсна участь в армії кінчалася часто на вписанні себе до військового реєстру, званого "компут" і до принагідного вдягання військового мундиру для паради. Для заступства у війську вони приводили свого "намісника", тобто ним оплачуваного заступника. Ротмістри такому звичаєві нітрохи не противились, бо коли "товариша" не було на час, щоб особисто забрати платню для себе і його "шерегових", то платня залишалася ротмістрові. Заможні шляхтичі, які вписалися до "хоругви", воліли бавитись і не переривати своїх гулянок, щоб забрати платню, й оплачували своїх "намісників" та своїх "шерегових" власними грішми. Ів. Антонович думає,[82] що "шереговими" були кріпаки або челядники; польські джерела подають, що "шереговими" були засадничо зубожілі польські шляхтичі із дрібної шляхти.
Правильного військового вишколу не знала тодішня польська армія зовсім. Польський мемуарист згадує, що йому тільки раз доводилось бачити щось подібне до муштри, проводжене ротмістром із вояками його "хоругви", тобто сотні, а й то, на його думку, було тільки забаганкою, для розривки, без якоїсь продуманої системи. Свій час проводили польські жовніри на грі в карти, пиятиці і розбишацтві.
Боєздатність вояків польського війська була дуже сумнівної вартости. Вони виявляли розбишацьку відвагу в нападах на безборонних селян, щоб пограбувати їх; але при зустрічі з гайдамаками вони звичайно тікали до замку, якщо їх не було хоч уп'ятеро більше від гайдамаків. Очевидець Кітович свідчить, що "треба було виставляти 200, 300 або й більше вояків нашого (т. зн. польського) війська, щоб перемогти 50 гайдамаків".[83] Тому регулярне польське військо було придатним тільки для переслідування маленьких гуртів гайдамаків; при висилці проти більшого гайдамацького загону роблено з'єднання багатьох "хоругов".
Підтвердження оцінки відваги коліїв і польських жовнірів, поданої Кітовичем, зустрічаємо в судових протоколах справи Тарана: коли отаманові загону коліїв Павлові Таранові (запорожцеві, що передше звався по батькові Сагадаш) донесено про напад 30–ох польських жовнірів на Тетіїв, Таран бере дев'ять коліїв і їде з ними проти поляків. Їх він наздігнав у селі Стадниці. Побачивши коліїв, польські жовніри замкнулись у винокурні. Але колії розбили двері й в бою закололи дванадцять польських жовнірів; решта поляків втекла".[84]
Сумнівна бойова вартість і розбишацько–грабіжницькі практики жовнірів регулярного польського війська спонукали польських магнатів створити свою власну, приватну міліцію, особливо ж після того, як кількакратні спроби організувати на допомогу регулярному війську крайову міліцію закінчилися невдачею. До приватної міліції наймали пани або зубожілу польську шляхту, або українців, що їх звали "надворними козаками". В тогочасних документах та мемуарах зустрічається не раз згадка про міліції, зложені з "волохів" і багато українських істориків вважає, що це були дійсно волохи, які, ставши членами панської міліції, на диво скоро єдналися з українськими гайдамаками. Але польські історики вияснюють, що "волохами" називано в тих випадках українських селян ("русіні"), які поселились були по волоській стороні польського кордону. Величина міліції була дуже різна: менші магнати мали сотню–дві; міліція пана Потоцького в Умані нараховувала в половині ХVIII століття 2.600 козаків. Козацька міліція мала право вибирати свою команду з–поміж себе, до сотника включно; комендантом кількох сотень із назвою "полковник" міг бути тільки польський шляхтич. Родина надворного козака була вільна від усіх панщизняних повинностей, але за те надворний козак мусів сам придбати коня і приписану військову уніформу. Кошти вдержання міліції покривало населення даної місцевости.
Козацька міліція виявила себе знаменитою в переслідуванні дійсних грабіжників та у збройних порахунках пана з іншими шляхтичами, але небезпечною для панів, коли йшлося про дійсних гайдамаків. При кожному ширшому повстанні надворні козаки масово переходили до гайдамацьких повстанців.


ІІ. ГАЙДАМАЧЧИНА ДО 1768 р.

Коліївщина це назва повстання українського народу проти польських займанців на Правобережжю, що спалахнуло весною 1768 року і протривало до літа 1769 року.
Чим було те повстання окремим, замкненим у собі епізодом, непов'язаним із минулим українського народу і без впливу на майбутнє, чи звеном визвольної боротьби українського народу, міцно з'єднаним із іншими в одну, нерозривну цілість?
Тільки надто плиткі "історики", які мають за мету не наукове дослідження, але демагогічну пропаганду, оцінюють Коліївщину як відірваний, сліпий "бунт" без історичного коріння і будь–яких політичних цілей. Кожний, хто глибше розглядає Коліївщину, приходить до протилежного висновку незалежно від своєї індивідуальної оцінки того повстання. І так навіть такий польський дослідник Коліївщини, як Фр. Равіта–Гавронський, пристрасний ненависник визвольної боротьби українського народу, признає: "Ядро тієї драми, її початок, корінився глибоко в історії Руси і польської Речипосполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом".[85] "Неспокої на українських теренах тривали безустанно. Це був котел, що кипів безустанно, підсичуваний традиціями минулого".[86]
Особливо ж тісно зв'язана Коліївщина з ланцюгом повстань, що спалахували раз–по–раз на Правобережжю на протязі перших трьох чвертьстоліть вісімнадцятого віку, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. Вірніше — Коліївщина це останнє звено Гайдамаччини, її завершення.
А тому при розгляді Коліївщини конечно на вступі бодай побіжно розглянути теж інші періоди Гайдамаччини, а часом сягнути іще глибше в минуле.

1. Початки Гайдамаччини

Політичний катаклізм в Україні на початку вісімнадцятого століття — повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московщини і його невдача в 1709 році — дали полякам змогу знову захопити правобережню Україну, за виїмком Києва, що залишився під московською окупацією, і договором Польщі в 1711 з Московщиною, а з Туреччиною в 1714 р. закріпити формально приналежність тих земель до Польщі.
І — зараз же по поновному захопленні Правобережжя польські окупанти зустрічаються тут із стихійним спротивом і явною ворожістю українського населення до польських панів і до Польщі взагалі. Цей спротив зі зброєю в руках охрещено назвою "Гайдамаччина" від турецького слова "гайдамак", що означає менш–більш те саме, що українське "бунтар", або "повстанець".[87]
Хто вперше вжив тієї назви — невідомо. Український історик Микола Костомарів у своїй праці "Богдан Хмельницький" називає "гайдамацькими загонами" гурти українських повстанців–селян періоду Хмельниччини; але Антонович вважає, що цю назву перекинув Костомарів з вісімнадцятого століття на події сімнадцятого століття, а в дійсності тоді такого слова ще не вживано, бо в ніяких оригінальних документах з періоду Хмельниччини його не зустрічається. В документах назва "гайдамаки" зустрічається вперше в універсалі польського "регіментара партії української" Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 р., в якому він закликає польську шляхту до винищування "свавільного гайдамацького гультайства", тобто українських повстанців, що діяли в тому часі в воєвідствах київському, брацлавському і подільському.[88] Після цього термін "гайдамаки" і "Гайдамаччина" зустрічаються в польських документах все частіше, при чому вони завжди стосуються тільки "бунтарів" в Україні під польською займанщиною в періоді перших трьох чверть століть 18 віку.
Факт, що регіментар Галєцький закликає в 1717 році польську шляхту винищувати гайдамаків по всій Україні свідчить виразно, що "гайдамацтво" було в тому часі вже широко поширене; значить, воно зродилося вже раніше. А тому, якщо й прийняти, що назву "гайдамаки" вжито вперше в згаданому маніфесті коменданта польських збройних сил в Україні в 1717 р., то самого явища "гайдамаччини" треба шукати раніше.
Ми думаємо, що "Гайдамаччина" починається масовою участю українського селянства в повстанні на Правобережжю в 1702–1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо, хоч у тому часі назви "гайдамаки", мабуть, ще дійсно не вживано, то форми збройних виступів українського селянства проти польських займанців, їхні причини і ціль та зовнішні обставини того періоду зовсім подібні до всіх пізніших "гайдамацьких" виступів.

2. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини.

Діяльність фастівського полковника Семена Палія на переломі 17. і 18. століть в цілому є перехідним звеном від періоду Козаччини до періоду Гайдамаччини; в "Паліївщині" коріниться безпосередно гайдамаччина під ідейно–політичним оглядом, через "Паліївщину" переходить до "Гайдамаччини" суть ідейно–політичних змагань Козаччини за відновлення української держави із справедливим соціяльним ладом. Тому ми й спинимося коротко на тому періоді.
Семен Палій, козак ніжинського полку на прізвище Гурко, перейшов на Січ в 1684 р. і вже в наступному році приєднався як отаман козацького полку до армії польського короля Яна Собєського в його "волоській кампанії" проти татар і турків. Вже в перших зударах з татарськими загонами Палій звернув на себе увагу Собєського як надзвичайно відважний і непересічно здібний командир; від того часу аж до своєї смерти в 1696 р. Собєський незмінно високо цінив Палія як найкращого полководця, тим більше, що не лише в часі "волоської кампанії", а й пізніше полковник Семен Палій із своїми козаками багато разів рятував польського короля Собєського з опресії в боях із татарськими ордами. По повороті з "молдавської виправи" Собєський ухвалою польського сойму в 1685 році признав Семенові Палієві Фастів з околицею, а його товаришеві, полковникові Захарові Іскрі Корсунь, які формально належали до дібр київських єпископів. Ті терени були в тому часі обезлюднені не лише в висліді безустанних воєн періоду "руїни", але, в додатку, внаслідок акції загального переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем в 1681 році.
Зробивши Фастів осідком полку, Семен Палій приступив відразу енергійно до заселення безлюдних просторів українськими втікачами з Волині й Поділля, заводячи козацький лад без панщини й шляхетчини. В 1686 р. в договорі Польщі з Росією було постановлене залишити широку смугу Правобережжя здовж Дніпра безлюдною пустинею. Але Палій не прийняв тієї постанови до відома і успішно проводив далі свою акцію залюднення безлюдних просторів Правобережжя і заводячи козацький лад. В скаргах польської шляхти на Палія до короля говорилося, що ціллю Палія є забрати під свою владу все Правобережжя від Дніпра аж по Білорусь на півночі і по Случ та Дністер на заході і створити там незалежну козацьку державу. Спроби польської шляхти повернутися на заселені Палієм простори повертав Палій внівець козацькою зброєю, витинаючи впень польських зайд.
Формально Польща визначувала в тому часі козацького гетьмана для Правобережжя. Але призначеного поляками гетьмана Могилу і його наслідника гетьмана Гришка Палій зовсім ігнорував, а з наслідником Гришка гетьманом Самусем співпрацював, але відразу накинув такий стан, з яким Самусь беззастережно погодився, що Самусь був тільки формально "гетьманом", а фактично усім керував полковник Семен Палій. Так само ігнорував Палій згірдливо всякі шляхетські власті Польщі, а респектував тільки короля. Посуваючись послідовно на захід, де вже були поселення, Палій проганяв шляхту, ліквідуючи поголовно тих із польської шляхти, хто не вспів втекти від козацької шаблі паліївського війська. Рішуча й успішна боротьба Палія із польською шляхтою, запровадження справедливого соціяльного ладу та ідея відновлення української козацької держави "без ляхів, без холопа і без пана" здобули Палієві скоро глибокі симпатії всего українського населення, для якого він ще за життя став національним героєм, оспівуваним в піснях. Палій заводив адміністрацію на взір запорозьких земель, вважаючи українця вільним, осілим козаком. Козацькій старшині та церквам призначував маєтки, які однак мали бути оброблювані найманою на базі добровільности працею за домовленою винагородою. Козацькі суди стояли на сторожі справедливости. Польський дослідник того періоду історії Польщі Ян Перденя признає: "Палій перейшов до історії і до народньої традиції власне тому, що не допускав до протиставлення інтересів козацької старшини інтересам селянства і простих козаків, не був сторонником упривілейовування одних коштом упосліджених інших, не позволяв старшині збагачуватися коштом праці селянина чи простого козака".[89]
Бажаючи позбутись зовсім зверхности Польщі над Правобережжям і об'єднати знову всю Україну, Палій запропонував в 1688 році лівобережному гетьманові Іванові Мазепі свою підданість Мазепі і прилучення Правобережжя під владу Мазепи, як гетьмана всієї України. Але, як над Палієм висіла формально і лише почасти фактично зверхність Польщі, так над Мазепою висіла повністю, і формально, і фактично тверда зверхність Москви. Передану Мазепою пропозицію Палія цар відкинув. Вона не була по лінії плянів царя. Москва була тоді ще лиш у стадії росту до могутности. Цар Петро хотів вперед загнуздати вповні Лівобережну Україну. Приєднання Правобережжя, заселеного Палієм на засадах повної свободи й рівности всего українського люду могло зворохобити проти царського ладу все Лівобережжя. Тому цар запропонував Палієві залишити Правобережжя і перейти з полком козаків на Лівобережжя, в Гетьманщину, де цар надасть йому досмертне полковництво.
Таку пропозицію Палій відкинув. Тому хоч приязні зв'язки Палія з Мазепою залишилися відтоді аж до 1704 року і хоч в пізніших роках Палій ще кількома наворотами повторяв свою пропозицію, Мазепа на наказ царя мусів за кожним разом пропозицію відхиляти і — обидва великі політики й патріоти, що змагали до тієї самої цілі, мусіли йти кожний своїм шляхом: Мазепа зі своїми плянами скинення царського ярма, а Палій зі своїми мріями прогнання всіх поляків із всего Правобережжя і відновлення вільної козацько–української держави. Спираючись тільки на власні сили, полковник Семен Палій стоїть далі твердо і певно в безупинних боях з татарськими ордами і одночасно в змагу з польською шляхтою, що намагалася знову загарбати заняті Палієм терени України збройними наскоками, воєнними походами, інтригами перед королем і, врешті, благаннями царя про допомогу в ліквідуванні Палія, небезпечного так для польських, як і для московських загарбників.
В 1699 році польський сойм ухвалив відібрати козакам всі землі на Правобережжю і зліквідувати козацтво, як окремий стан. Козаки склали протест. Але в липні 1699 р. польський сойм провів дискусію над козацьким протестом і відкинув його. Новий польський король Август ІІ після однорічного вагання вислав Палієві письмову вимогу, щоб він підчинився рішенню польського сойму, розпустив всіх козаків, передав весь терен Правобережжя, що був під його владою, польській шляхті і сам виїхав із Правобережжя. Вслід за тим посунула з заходу в Україну знову польська шляхта в асисті сильних військових загонів, щоб захоплювати українські землі.

3. Повстання 1702 р.: народження Гайдамаччини.

В відповідь на те Семен Палій і Самусь як наказний гетьман проголосили літом 1702 р. повстання проти Польщі. У виданому універсалі закликалось все українське населення до рішучої розправи з польськими загарбниками. Ціллю повстання поставлено прогнання польської шляхти з цілої України раз на завжди. "В тих закликах — каже згадуваний польський історик Перденя — як далекий відгомін відзивалися традиційні козацькі мрії про виборення козацької держави".[90]
На заклик відгукнулися не тільки козацтво, але й маси селянства. Селянські ватаги повстанців вирушили в бій з поляками, насамперед у воєвідствах брацлавському і подільському, а далі й на Волині та Поліссю і навіть в Галичині. Зібрана в Каменці на сеймику польська шляхта перервала на чотири тижні наради і в переляку розбіглася. Дрібна українська шляхта на чолі із Братковським приєдналася до повстання. Ватаги селянських повстанців появились в околицях Золочева і Сокаля. Козацькі і селянські загони під командою Самуся розгромили в жовтні 1702 р. кількатисячне польське "Посполите військо", а в самому Бердичеві двотисячну залогу Потоцького. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Межибожем розгромив півторатисячний відділ польських військ київського воєводи. Палій здобув після довгої облоги твердиню Білу Церкву й переніс туди свій осідок.
На польську шляхту впав переполох. Вона змобілізувала всі свої сили й на початку 1703 р. з Волині, Литви, Галичини посунули на Україну різні польські військові частини, що разом начисляли поверх 30 тисяч вояків і понад 50 гармат. Вони заскочили козацькі частини, що розбрелись на зимування малими частинами по різних "леговищах", та селянських повстанців, що на зиму розійшлись домів, і завдали дошкульних ударів. Крім цього поляки спонукали кількатисячну татарську орду напасти на українські землі з півдня. І, врешті, звернулися поляки по допомогу до московського царя. 2 березня 1704 р. цар Петро окремим листом візвав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і скапітулювати перед Польщею, погрожуючи, що в противному разі московські війська змусять його до того. Самусь як наказний гетьман Правобережжя передав 5–го лютого 1704 свою булаву Мазепі, підчиняючись йому. Палій відкинув вимогу царя і посилив свою боротьбу проти поляків. Активність партизанських загонів українських селян збільшилася знову і поширилася знову аж на Волинь, Полісся й Галичину.
В травні 1704 р. на наказ царя Мазепа із кільканадцятитисячною козацькою армією перейшов на Правобережжя. Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою і переніс свій осідок до Немирова; таке, виходить, було таємне домовлення між Палієм і Мазепою в часі зустрічі в Батурині в другій половині травня 1704, після того, як Мазепа 3 травня того року дістав від царя доручення арештувати Палія. Мазепа не арештував Палія, але дозволив йому свобідно перенестися до Немирова й після передачі Білої Церкви Мазепі продовжував з Немирова боротьбу проти польської шляхти.
Така розв'язка не задоволила ні поляків, ні царя. 31 липня, коли Палій прибув до табору Мазепи в Паволочі, Мазепа передав йому виклик царя прибути негайно до Москви. Палій відмовився. Супроти того Мазепа казав заарештувати Палія і відставити його до Батурина. По дорозі Палій утік. Але російська сторожа зловила його й відставила до Москви. Після цілорічного в'язнення в Москві, цар видав 10 серпня 1705 р. наказ заслати полковника Семена Палія на Сибір, до Томська. Так виконав цар своє зобов'язання супроти Польщі з договору про "вічний союз", підписаний 30 серпня 1704 під Нарвою, 4–та стаття якого постановляла: "Тому що король і Польща не всилі впоратися з українським повстанцям і змусити Палія до послуху, цар на просьбу короля і станів, як приятель, сусід і коллігат зобов'язується до уділення Польщі помочі і змусить Палія до звороту опанованих в часі повстання територій".[91]
Заарештування й заслання Палія на Сибір означало практично кінець повстання. Всі регулярні козацькі частини Правобережжя підчинилися Мазепі як гетьманові цілої України. А поскільки й Мазепу зобов'язував "вічний мир" між Польщею і Росією, Мазепа був зобов'язаний виявляти себе приятелем поляків, значить закликати українське селянство до послуху супроти польських панів і не перешкоджати польській шляхті повертатися в ролі панів на правобережні українські землі. Тому продовжуваня боротьби перейшло повністю на саме українське селянство. На місце плянових воєнних дій регулярних козацьких військ прийшли некоординовані вже одним центральним проводом збройні розправи селянських повстанчих загонів, що продовжували свої дії теж в наступних роках. Так, наприклад, у волинських актах XVIII ст. згадується, що в 1708 році на Волині діяв сильний повстанський загін, очолюваний Грицьком Пащенком.[92]
Це власне був перехід Козаччини на правобережній Україні в Гайдамаччину; зміна форм боротьби при збереженні тієї самої ідейно–політичної настанови — змагу за привернення й оборону вільної української держави, без ляхів і без холопа та без пана. Семен Палій оживив і закріпив традицію Хмельниччини, традицію боротьби за українську державу, і скріпив її переконливо ілюстрацією, що "наша Правда" — воля і справедливий соціяльний лад, — є не якоюсь нездійснимою мрією, але реальною, найкращою розв'язкою. Польський дослідник того періоду Перденя, що уважливо нотує найменший прояв суспільно–політичної настанови населення Правобережжя в тому часі, з признанням засвідчує, що на протязі 20 літ на теренах заселених і опанованих полковником Палієм не було ні одного селянського бунту проти козацької адміністрації, ні одного внутрішньо українського збройного конфлікту на соціяльному тлі. І то в часі, коли селянські бунти в інших околицях Правобережжя проти польських панів були щоденним явищем.
На протязі наступних пятьох років Правобережжя перебувало в злуці із Лівобережжям під гетьманом Мазепою. Але невдача повстання Мазепи проти Москви в 1709 році привела до поновного поділу України між Польщею і Москвою. По двох роках загального замішання, намагання царя задержати Правобережжя під своєю зверхністю, спроб гетьмана Орлика при допомозі Туреччини опанувати Правобережжя і зробити його випадовою базою для звільнення Лівобережжя з під московської окупації, та впертого тиску польської шляхти на привернення свого панування на тих теренах України, цар Петро в договорі з Туреччиною 3 липня 1711 зобов'язався забрати свої війська з Правобережжя і указом з 6 жовтня 1711 р. повідомив козацьких полковників на Правобережжі про віддачу всего Правобережжя Польщі. Повторилася історія з–перед чверть століття: Правобережжя знову захопили поляки, а гетьман Скоропадський, як давніше гетьман Самойлович, провів масове переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. На обезлюднені вдруге простори почали знову напливати українські поселенці з західніх частин України, з Галичини, Волині, Полісся. Цим разом з ініціятиви і під контролею польської шляхти.
Але цим разом виселення на Лівобережжя не було так повне, як колись за гетьмана Самойловича. Багато тих, що поселилися на Правобережжі за Семена Палія, залишилося тут. І, що найважніше, залишилася з ними пам'ять боротьби за ідеали козацької України: вільної, без ляхів і без холопа та без пана. А тому й зараз же польські займанці зустрічаються тут з тим, що згаданий польський регіментар Галєцький називає в своєму універсалі "славільним гайдамацьким, гультайством", тобто — з явною ворожістю украінського населення і безупинними вибухами збройного спротиву польським окупантам. Це було логічне, органічне продовження "гайдамацької" боротьби, початої полковником Семеном Палієм.
Польський історик Тадеуш Корзон пише про це: "В душі руського люду... нагромаджувалось почуття щораз більшої ненависти до "ляхів", головно в Україні, де зберігалися спомини про Хмельницького, обичаї та дух козаччини. Підсичували цю нехіть: терпкість повсякденних відносин, несправедливість судів...
Гайдамацтво, або попросту розбої, вибрики свободи, а радше сваволі козацької переплутувались тут з темним релігійним фанатизмом і створювали дійсний хаос під кожним оглядом. При браку війська, при дуже слабій граничній сторожі, серед політичної анархії тільки патримоніяльна влада дідичів, виконувана їхніми офіціялами, "губернаторами" і комісарами, вдержує останні звена суспільного ладу. Самі пани не мешкають в Україні із–за щоденного страху. На степовому пограниччі, в поближжю "диких піль" шляхтич не спить вдома, але десь поза фільварком. Живеться тут як на вулькані в безупинній тривозі".[93]
"Хлоп (український) читати й писати не вмів, але приналежним до польськости не почував себе ніяк".[94] Це значить: свідомість національної окремішности в українського селянина не була вислідом якоїсь начитаности, а вроджена і незнищима.
Те саме засвідчує й Микола Костомаров: "Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з ляцької неволі не покидала український нарід так, як колись Ізраїля в днях його неволі".[95]

4. Перші гайдамацькі виступи.

Описуючи ситуацію в Польщі в 1705 році, польський історик Перденя завважує: "В подільському воєвідстві виступили перші прояви типово гайдамацьких рухів".[96]
Ці рухи збройного спротиву українських селян польським панам, що були безпосереднім продовженням боротьби Палія і Самуся, посилились теж на Волині і прибрали таких розмірів, що зібрана на своєму "сеймику" в Лятичеві в травні 1705 р. польська шляхта присвятила всі свої наради проблемі боротьби з гайдамацькими загонами. Окремою постановою було візвано всю шляхту на окупованих поляками українських землях організувати військові відділи для винищування гайдамаків, а до польського коронного гетьмана Сєнявського вислано прохання прислати на поміч частини регулярної польської армії з "Корони", тобто з дійсно польських земель. Але, як признають поляки, і допомога військ Сєнявського виявилася безуспішною. Гайдамацькі загони існували й діяли далі.
Вслід за заселюванням обезлюднених просторів знову захопленого поляками Правобережжя поширювалася туди гайдамаччина.
Гайдамаки стосували виключно партизанські методи боротьби. Вони діяли завжди малими загонами. Вони з'являлися несподівано, переводили акт кривавої розправи з ворогом в одній або кількох місцевостях і зникали. Але бувало й так, що цілі села зривались проти пана і його гайдуків, ліквідували їх і зі зброєю в руках рубались з польським військом.[97]
В 1712 році коронний гетьман Сєнявський був змушений знову слати на Волинь і Поділля значні частини польського регулярного війська для поборювання гайдамацьких загонів.
В 1713 році посилились дії гайдамацьких загонів на Поділлі і в Брацлавщині. У повідомленнях польської шляхти з 1713 зустрічаємо теж вістку про дію гайдамацькоого загону силою 15 чоловік під проводом запорожця Дзюби в околицях Києва. Сильніший загін гайдамаків налетів в тому році на містечко Пиків і розгромив маєток князя Любомирського.
В наступних роках дії гайдамацьких загонів стають щоденним явищем на всіх просторах правобережної України, Поділля і Волині.
Хвиля гайдамацьких виступів зросла в роках 1729–30. В грудні 1729 р. вони відбулися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці, при чому було зруйновано панські замки на Вінниччині.[98] На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєвідства. Польський уряд був змушений вислати туди окремі військові підкріпленя під командою регіментаря Свідзанського.[99] В березні 1730 р. гайдамацький загін побував в містечку Ольшана, в червні під Кам'янцем.[100] В червні гайдамаки зруйнували маєток князя Сангушки в Кам'янській Рудні.[101] Перелякана шляхта залишала свої маєтки й стала хоронитись до укріплених міст, як от у Смілі, де в тому часі було стаціоновано тритисячний загін польського регулярного війська з артилерією.

Посмотреть профиль

Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу  Сообщение [Страница 1 из 1]

Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения