Народный архив Киевской губернии. Зона свободная от нацистов.

Филиал народного архива Российской Империи. Обмен генеалогической информацией, взаимопомощь и взаимовыручка тех, кто ищет. Мы ненавидим тех, кто готов стрелять в свой народ. НЕ ЗАБУДЕМ НЕ ПРОСТИМ! Фашистские прихвостни бойтесь!

Последние темы
» семьи Козловских и Ермиловых в селе Орадовка
Ср Дек 13, 2017 3:47 pm автор аленушка

» Разискиваю информацию о жителях Киевской губернии
Пт Дек 08, 2017 5:44 am автор СерБХаб

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. КИЕВ
Чт Ноя 30, 2017 10:57 am автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях Киевской области
Ср Ноя 29, 2017 7:02 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях Киевской губернии
Ср Ноя 29, 2017 6:45 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. Чигирин
Пн Ноя 27, 2017 4:16 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях г. Звенигород
Пн Ноя 27, 2017 4:03 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях с. Красностовое
Пн Ноя 27, 2017 2:41 pm автор Vera_G

» Различные выписки, содержащие информацию об уроженцах и жителях с. Жидковская Гребля
Вс Ноя 26, 2017 4:34 pm автор Vera_G

Поиск по галерее сайтов НАРОДНОГО АРХИВА
Сообщите о нас пожалуйста
Партнеры
Создать форум

Реклама
Здесь может быть размещена и ваша реклама
Rambler's Top100
Счетчик посещений Counter.CO.KZ

Вы не подключены. Войдите или зарегистрируйтесь

Коліївщина. Друга частина

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз  Сообщение [Страница 1 из 1]

1 Коліївщина. Друга частина в Сб Авг 26, 2017 1:28 am

В дусі Шевченкової оцінки Коліївщини написана невеличка популярно–публіцистична праця К. Широцького.[40]
Прихильну і наскрізь позитивну оцінку Коліївщини подають, згадуючи її у своїх працях, історики: Михайло Грушевський, Олександра Ефименкова, Іван Крипякевич.
Совєтські історики присвятили відносно багато уваги Коліївщині, особливо у зв'язку з 200–літтям того повстання. Крім окремих монографічних видань Гуслистого, Лоли, Голобуцького,[41]появилася низка статтей на тему окремих питань Коліївщини. Але всі вони, хоч і подають багато нового матеріялу, писані з яскравою тенденцією: представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як соціяльну революцію тогочасного "пролетаріяту", тобто селян, в якій брали участь члени різних національностей, та що бажанням, коліїв було якнайшвидше "воз'єднатися з русским народом".
Совєтський історик Ф. П. Шевченко[42] присвятив намаганню представити Коліївщину як якусь міжнародню пролетарську революцію окрему статтю. Свою вигадку він доказує — загальниковим відкликом до судових актів Коденської книги, мовляв там між судженими зустрічаються теж росіяни, поляки, жиди, промовчуючи відомий кожному дослідникові Коліївщини факт, що у випадку дійсних учасників коліївського повстання у Кодні суджено тільки польських громадян, а російських громадян передавано російським судам і тому саме передавано російським властям, а не суджено в Польщі усіх запорожців із Залізняком на чолі як формально російських громадян, не дивлячись на те, що всі вони попали в полон як активні учасники повстання; значить, якщо б між судженими в Кодні за участь в коліївському повстанні виявився росіянин, то вже з формально–правних причин його негайно було б передано російським властям. А такого випадку в Коденській книзі не зустрічається ні одного. Промовчує совєтський історик теж факт, що в Кодні поруч учасників повстання суджено теж звичайних кримінальних злочинців і судові протоколи не залишають найменшого сумніву, що в кожному випадку судження там, росіянина, поляка чи жида ішлося власне про кримінального злочинця якому й польський суд ніякого зв'язку з українським повстанням навіть не нав'язував.
Здавалось би, що найповніші і найпевніші відомості і про події 1768–69 років, і про учасників Коліївщини та про мотив їхньої боротьби повинні бути збережеиі в протоколах слідчих і судових допитів польськими та московськими властями суджених коліїв. Тому, коли дослідник Коліївщини Я. Шульгин відкрив в архівах велику частину протоколів польського суду в місті Кодна і ті протоколи були врешті опубліковані,[43] а в 1920–тих роках знайдено в російських архівах теж велику частину слідчих і судових протоколів російських судів,[44] дослідники Коліївщини дістали, здавалось би, до рук врешті автентичні, вичерпні й найбільш достовірні документарні матеріяли. На жаль, такі сподівання не справдились. Не тільки тому, що і одні, і другі матеріяли є тільки часткові, неповні, але насамперед тому, що всі ті документи є надто далекі від того, що ми сьогодні розуміємо під судовими протоколами демократичних країн. Їх можна прирівняти тільки до поліційних протоколів польської окупаційної влади в західній Україні 1919–1939 років і судових протоколів большевицьких ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ і совєтських "народних" судів. Зізнання переслухуваних учасників Коліївщини так поляками, як москалями було списувано при стосуванні жорстоких тортур, якими слідчі і судді намагалися заставити жертву допитів зізнавати те і так, як цього хотів слідчий і суддя. А й з того, що допитуваний зізнав, роблено "протокол" і за змістом і формою згідно з бажанням, слідчого чи судді, пропускаючи те, чого їм не хотілося мати в протоколі й додаючи свобідно те, чого їм треба було. А до того, самі ж переслухувані старалися не казати правду, щоб захищати інших і щоб рятувати самого себе від смерти на палі і тому й залюбки вони представляли себе бездомними сиротами змалку, а згодом бурлаками без рідні, неграмотними, що припадково попали в гурт коліїв. Не диво, що — для прикладу — навіть персональні дані Неживого, подані ним самим до протоколу, глибоко розходяться при першому й пізнішому переслуханні. Виразною тенденцією російських слідчих і суддів було представити усіх учасників Коліївщини такими, якими окреслила їх у своєму "указі" з 9 липня 1768 р. цариця Катерина: як розбишак, грабіжників і п'яниць ("Разбойніки, вори"). А тому й заповнювано зміст зізнання кожного колія описами грабежей, вбивств і п'янствування яких, нібито, допустився переслухуваний та інші колії, хоч це аж надто часто відповідало правді так, як для прикладу — зізнання маршала СССР Тугачевського в слідстві й на суді про його змову з гітлерівською Німеччиною. Натомість пропускано з протоколів зізнань коліїв обов'язково все, що засвідчувало про коліїв як ідейних борців за волю України й за соціяльну справедливість: бо ж за такий протокол, хоч і згідний з правдою, міг сам слідчий чи й суддя опинитися на Сибірі.
Очевидну тенденційність судових російських і польських протоколів підкреслює навіть совєтський дослідник Коліївщини: "Адже ці "спогади" (тобто зізнання захоплених в полон коліїв на допитах) записувалися слідчими, запеклими ворогами повсталого народу. Записи робилися формою й змістом, потрібними для суду. Слідчий міг теж неправильно зрозуміти, чи неправильно викласти зізнання, навіть не маючи упередження до допитуваного".[45]
Із протоколів суду в Кодні, де польські судді судили багато тисяч дійсних і здогадних учасників Коліївщини на протязі трьох років, зберіглися тільки часткові протоколи кільканадцяти коліївських справ, розгляданих в 1770–1772 роках. Загадкою залишається чому не збереглися ніде протоколи переслухань самого Гонти, ані поверх 800 повстанців, захоплених в полон під Уманню в липні 1768 року, ні в оригіналі, ні в ніякій копії. Заходить підозріння що поляки умисно, зразу ж знищили їх, щоб закрити правду про дійсний характер Коліївщини.
Тому, — підкреслюємо ще раз, — хоч обидві ті збірки судових документів дають багато цікавого матеріялу, їхня вартість дуже проблематична.
З огляду на все те — найвищий час, щоб на основі всего, що було досі опубліковане про Коліївщину, ми дали якнайповніший і якнайбільш об'єктивний огляд подій на правобережній Україні в 1768–69 роках, яким дано назву Коліївщина, їхньої генези та цілей і їхню оцінку з української національної точки зору, а в висліді цього признали Коліївщині і всій Гайдамаччині таке місце в історії українського народу, на яке вони дійсно заслуговують.
Це ми й ставимо завданням цієї нашої праці про Коліївщину у її 200–ліття.

Др. Петро Мірчук Травень 1968.

І. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОДІ ГАЙДАМАЧЧИНИ

Період Гайдамаччини охоплює три чверти вісімнадцятого століття: від 1702 р. до 1775 р.
Українська Козацька держава, відновлена гетьманом Богданом Хмельницьким, мала у свому складі всі центральні та східні українські землі і лише західня Україна залишалася далі під польською окупацією. Але прийняття "протекторату" московського царя зробило Україну об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною і у висліді того прийшло повторюване шматування України на Правобережну і Лівобережну. Тому й історія цих двох, насильно розірваних частин України почала творитися окремо.
Хвиля безпереривних, менших і більших збройних виступів українського народу в обороні своєї волі, прозвана Гайдамаччиною, скеровувалася проти польських наїзників і захоплювала тільки правобережну Україну. На лівобережній Україні продовжувала в тому періоді існувати — під "протекторатом" Москви — Українська Козацька держава, із власним гетьманом у проводі. Правобережна Україна опинилася знову в польській неволі в 1711 році на підставі нової умови Москви з Польщею. На обезлюднені простори Правобережної України посунула зі заходу знову Польща зі своїм ладом і своїми законами, чи, вірніше, із своїм беззаконням та із своєю шляхтою, магнатами і шляхецькою "голотою" на службі магнатів, яка стала заселювати Правобережжя своїми панщизняними "хлопами" — закріпощеними українськими селянами Волині й Галичини. Правобережна Україна стала частиною "Польської Ржечипосполитої". А тому, для зрозуміння політичного, економічного та соціяльного положення Правобережжя треба хоч загально познайомитися з політичним, економічним, соціяльним і моральним станом Польщі та її мешканців у ХVІІІ столітті.

1. Населення Польщі й українських земель під Польщею за час Коліївщини.

Подати точні статистичні дані відносно населення Польщі й українських земель під Польщею в 1768 році неможливо тому, що в колишній Польщі аж до її упадку дійсного перепису населення ніколи не переводжено. Не переводив перепису населення Польщі в той час і ніхто інший. А тому такі дані можна тільки дедукувати приблизно на підставі тогочасних різних податкових звідомлень, або спираючись на статистичні дані, проведені по розборі Польщі австрійським, німецьким і російським урядами, шляхом відчислення найбільш імовірного приросту населення між періодом Коліївщини й часом проведення тих переписів населення, приблизно чверть століття пізніше.
Найбільше матеріялу для цього зібрав польський дослідник того періоду Тадеуш Корзон у своїй праці "Внутрішні справи Польщі за Станіслава Августа, 1764–1794".[46] Групуючи всі доступні йому джерела й узагальнюючи висновки, Корзон подає такі статистичні дані:
Населення цілої Польщі в 1764 році — 11,420.000, тобто кругло 11 і пів мільйона. Польський історик Лєлєвель[47] у своїх обчисленнях приходить до суми 12,229.000. Німецький історик Бюшінг у своїй "Географії Польщі", виданій у 1768 році,[48] подає число населення тодішньої Польщі на 12 мільйонів. Його цифра є середньою, меншбільш, висновків обчислень Корзона й Лєлєвеля і тому найбільш правдоподібна.


Українські землі в період Коліївщини
Правобережну Україну було поділено на чотири "воєвідства": Київське (без самого Києва, що залишився під Московською окупацією), Брацлавське, Подільське й Волинське. Населення тих чотирьох воєвідств виносило в 1775 році: Київське 624 тисячі, Брацлавське 588 тисяч, Подільське 457 тисяч, Волинське 755 тисяч, разом два мільйони і 424 тисячі, або кругло два і пів мільйона.
В тому було: до 200 тисяч польської шляхти, від ста до двох сот тисяч жидів і приблизно два мільйони і двісті тисяч українців: два мільйони українців–уніятів і двісті тисяч православних українців.[49] За соціяльним складом серед українців було від одної до двох тисяч дрібної шляхти, до дві тисячі священиків, близько десяти тисяч надворних козаків і від п'яти до десяти тисяч міщан, а вся решта — закуті в панщизняне ярмо селяни.
В Галичині проведена австрійським урядом в 1774 році конскрипція населення виявила 1,819.755 усіх осіб, у тому 1,270.650 українців. Майже всі українці в Галичині в тому часі були уніяти.
Отже, в тодішній Польщі жило приблизно: дванадцять мільйонів усього населення, в тому три й пів мільйона українців, до двох із половиною мільйонів білорусів, литовців і жидів та шість мільйонів поляків.

2. Політичні відносини

Історія Польщі ХVІІІ століття це історія послідовного, нестримного маршу Польщі як держави і як нації по похилій площі до повного розвалу. Голосне вже в попередньому столітті окреслення "Польща держиться безладдям" ("Польска нежондем стої"), автором якого була сама польська шляхта, чванячись цим, набрало у ХVIII столітті ще більш актуального значення. Король, його уряд, державна влада і все правосуддя стали іграшкою в руках розгнузданої шляхти. Боротьба кількох родин шляхетських можновладців за впливи і маєтки, ведена всіми засобами, стала змістом тогочасної історії Польщі. Для зміцнення свого власного становища польські магнати почали спиратись явно на сусідні держави: Росію, Прусію й Австрію, та Швецію і Францію. Ті держави радо користали з нагоди, вмішуючися все більш безцеремонно в усі внутрішні справи Польщі, у висліді чого Польща, як каже польський історик,[50] "сталася заїзною коршмою для сусідів". Магнати для особистих цілей зав'язували різні "конфедерації", щось ніби політичні партії і зверталися до котроїсь із сусідніх держав за військовою допомогою проти другої "конфедерації", або, і проти польського короля та його прихильників. Московські, пруські, шведські війська приходили на територію Польщі й господарили, як у своїй провінції. Від розвалу польської держави вже на початку ХVIII століття захищало Польщу на протязі трьох чвертьстоліть тільки гостре суперництво між Московщиною, Прусією й Австрією, з яких кожна плянувала захопити якнайбільший шмат Польщі. Польські королі того періоду, пруського походження, Август ІІ (1697–1733) і його син Август ІІІ (1733–1763) роду Сас, таким станом не переймалися і дбали тільки про свої вигоди[51] так, як це робила вся польська шляхта. А король польського походження Станіслав Август Понятовський (1763–1795) був безсилим у своїх спробах увести якісь зміни на краще. Про все рішав сойм, на якому кожному шляхтичеві прислуговувало право "вета" і вистачило, щоб один із членів сойму спротивився й вигукнув "ліберум вето", щоб прийнята всіми іншими постанова стала неважною.
По смерті Августа ІІ в 1733 більшість вибрала королем польського шляхтича Станіслава Лещинського, з дочкою якого оженився французький король. Але з ініціятиви Прусії і Росії, що не бажали собі впливу Франції на Польщу, польські магнати Любомирські, Потоцькі і Вишневецькі зав'язали "конфедерацію", проголосили королем Августа ІІІ і закликали на поміч московську та пруську армії, які ввійшли до Польщі і змусили Лещинського зректися королівської корони й виїхати з Польщі, а його прихильників змусили покоритись волі Московщини і Прусії. Після смерти Августа ІІІ, в 1763 вибрано королем на бажання цариці Катерини польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського. Але проти нього частина польських магнагів зорганізувала в 1768 "барську конфедерацію" (проголошену в українському містечку Бар), яка виступила проти Московщини з особливим закликом до католицького походу проти православія. Проти них на поміч Понятовському прийшла в Польщу московська армія. Внутрішню боротьбу поляків постановили використати гайдамаки для виступу за прогнання поляків із Правобережної України, приготовляючись до повстання вже кілька літ. Грабіж і розбишацтва польських "барських конфедератів" та їх варварські оргії знущань над українськими селянами, особливо православними, збільшили споконвічну ненависть українського населення до польських займанців та загострили постанову важко кривджених провести розплату безоглядно з усіми поляками і їхніми помічниками–жидами.

3. Суспільно–політичний лад Польщі у ХVIII столітті

До кінця існування шляхетської Польщі, то значить усе ХVІІІ століття, панував там февдальний лад, і то найгіршого виду, з різким правним поділом на "стани": 1. шляхту, якій належала повнота суспільних і політичних прав; 2. духовенство — без окремих спадкових прав із–за безженности римо–католицького духовенства, але з великим фактичним впливом на громадянство й на державні справи; 3. міщанство — вільне й на підставі "магдебурзького права" із правом самоврядування, але без права участи в державно–політичному житті і 4. селяни — закуті у важкі панщизняні шори, позбавлені всяких політичних прав.
Шляхта була в Польщі єдиним господарем країни, фактично і правно. В тексті польського права з 1768 р. сказано, що "Польська Річпосполита" складається із трьох "станів": Короля, сенату й лицарського стану; до цього окреслення польський ксьондз Єзєрський подав гумористичне, але дуже влучне пояснення: "Король же ж є шляхтичем? Є. Сенатор же — є шляхтичем? Є. Лицар — є шляхтичем? Є. Отже, на питання, хто має в Польщі законодавну і виконну владу, приходиться відповісти: Король, сенат і лицарство, — три стани, один шляхтич".[52]
Польська шляхта була надзвичайно численна: в відношенні до решти населення її було у 5–10 разів більше, як в усіх інших тодішніх европейських державах з февдальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівна, про що говорили поляки, що "шляхціц на загродзє рувни воєводзє", тобто, що шляхтич, який має тільки хатину, рівний у правах зі шляхтичем–воєводою. Але фактично, щодо маєткового стану і в висліді того щодо дійсного значення в суспільно–політичному житті, шляхта розпадалася на батато груп. На вершку стояли магнати, з яких, наприклад,[53] Потоцький мав в Україні (Умань–Тульчин–Браїлів) три мільйони моргів землі і 130.000 панщизняних селян, а Понятовський в Корсуні мав до 400.000 панщизняних селян ("хлопів"). Князю Любомирському належало 31 міст й містечок і 738 сіл.
Польський історик Н. І. Крашевський подає їх кількість у 1775 р. на 5 "великих родів" і 12 "менших родів", не подаючи однак кількости осіб, що до тих родів належали.[54] Другу групу становили "дідичі", звані в польській літературі теж "зємянє". Це були теж багатії, власники бататьох сіл і сотень, або й тисяч "хлопів", над якими однак верховодила перша група, шляхта–магнати. Кількість тієї групи подає Крашевський на около 100 родин. Третю групу становили від 200 до 300 шляхетських родів, що не мали самі маєтків, але займали високі пости в урядах. Четверта група — це ок. 20 тисяч середньої шляхти. До п'ятої, найчисленнішої, належала "дрібна шляхта" всіх відтінів "ходачкова", "загродова", "загонова", "засцянкова" й ін. Це були шляхтичі, що мали менше як 10 господарств, або й узагалі нічого не мали і самі служили в котрогось із шляхтичів чотирьох вищих груп.
Магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися. Для цього вони наймали собі дрібних шляхтичів. Такий найнятий шляхтич, що завідував одним селом, називався "губернатор". "Бував я, — каже луковський каштелян Єзєрський, — з уряду в Україні, де села рідко, або й ніколи свого дідича не бачать".[55] А посол із Київщини Хоєцький додає:[56] "В маєтках Уманщини й Білоцерківщини є з тисячу шляхтичів у службі; мають свої фільварки і слободи, а є "губернаторами"; вони то, догоджуючи примхам і замислам своїх панів, збиралися в сеймикових костьолах і коли кандидатів вибирано не так, як того хотів їх пан, на даний знак викликали бучі".[57] З такої шляхти походили панські економи, що так жорстоко давалися взнаки селянам, особливо в Україні. Тих економів і жидів вважає Єзєрський відповідальними за "козацькі бунти й гайдамацьку різню", їхнім нелюдським визиском селян і жорстокостями спровоковану.
Української шляхти, тобто уніятів або православних, було в той час надзвичайно мало. Польський історик Корзон подає, що їх було всіх "кількасот родин"[58] і тому в використаній нами статистичній таблиці він українських шляхтичів, уніятів і православних, та українське духовенство включає в рубрику "селяни–уніяти" і "селяни–православні".
Жиди, яких в Україні в час Коліївщини було приблизно 200.000 осіб обидвох статей, творили в тодішній Польщі окрему групу, що її поляки називали "нарід жидівський", а в урядових документах вживали для означення жида окреслення "невірний", а часом "старозаконний". Вони були вільні й мали свою самоуправу, "кагали" і від часу до часу пробували навіть організувати своє загальне центральне представництво; але ніяких громадських і політичних прав не мали. Про представництво жидів у польському соймі — навіть говорити було немислиме. Ніяких урядових становищ жиди займати не сміли. До ніякого польського війська їх ніколи не брали. Тільки в час повстання Косцюшка їх було закликано вступати до польського війська, й Косцюшко іменував жида Вєрка Йосєлєвіча полковником та доручив йому зорганізувати окремий "Легкокінний Старозаконний полк". Але, хоч багато польських істориків говорить про таку жидівську військову частину як дійсно існуючу, то, пильний дослідник того періоду Корзон вважає, що це був тільки проєкт, бож гроші на те дістав Вєрко 6–го жовтня 1794 р., а чотири тижні пізніше вже було по повстанні.[59]Весь польський нарід, за вийнятком хіба кількох одиниць, відносилися до жидів із погордою, так із релігійних, як і з моральних причин. В безлічі тогочасних польських протижидівських памфлетів жидам закидувано "контрабанд, підроблювання векслів, фальшування стемплевих паперів, зменшування золота в золотих виробах, визиск селян у корчмах",[60] розпиячування селян,[61]неробство, нехлюйство тощо.
І все ж таки, шляхта, особливо ж в Україні "без жидів не могла обійтися".[62] Тут жиди були не тільки купцями, живучи по містечках. В Україні вони були насамперед орендарями, яким польський пан винаймав корчми й церкви. В руках жидів була теж перепродажа збіжжя й худоби.
Селяни в Польщі ХVIII століття становили 75–80 відсотків усього населення. Про їхнє соціяльно–правне положення каже поляк Антоні Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: "Пригляньмося трошки до положення наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт... Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи, яку ми привикли оцінювати тільки грошовою сумою. Ніякої правної охорони... єдина їх оборона в утечі, нужді й поневірянні. У нас селянин ("хлопек") є те саме, що скот ("бидло"), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається".[63]
Автор анонімної брошури "Мислі обивателя", виданої у Варшаві в 1776 році, обороняє саму інституцію панщини і все ж таки в четвертій "думці" признає: "Пристойність вимагає, щоб покривджений (селянин) мав право сам домагатися виправлення заподіяних йому важких кривд. Мають таке право жиди. Чому ж хлопський стан, такий корисний країні і правовірний, має бути упосліджений у тому?"[64]
А автор брошури "Відповідь на питання", виданої в Варшаві мабуть у 1792 р., говорить про новий закон, виданий у 1768 році, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих смертю, каже: "В нашому столітті освіти, особливо ж після видання закону, не чувати, щоб пан власним рішенням казав вішати своїх підданих; але що нещасного хлопа зашмагано нагаями на смерть, або що хлоп у висліді жорстокого побиття нагаями спух і до кількох днів помер, то це й далі трапляється часто".[65]
Вимога першого автора, щоб хлоп мав право сам обороняти себе правно перед шляхетською сваволею і сам заносити скаргу до суду на свого пана, стосується того, що теоретично пошкодований хлоп "мав право" скаржитися на свого пана до суду, але — тільки через другого пана, а ніколи сам. Польський історик Корзон каже відносно того, що йому ніколи в ніяких актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадок, щоб якийсь пан став дійсно в обороні важко скривдженого хлопа проти другого пана, власника пошкодованого хлопа. "Крук крукові ока не видовбає" — говорили про це наші селяни. На ділі воно було так, що "хлоп", тобто закутий в панщизняні пута селянин у Польщі, не мав навіть такої правної охорони, як її мали там тоді "невірні" жиди. Він був цілковито відданиій на ласку й неласку панів, включно з найнижчим із них, але звичайно найжорстокішим, — економом, ходачковим чи "загродовим" шляхтичем.
Другий згаданий автор говорить про дальші існування панської сваволі й панських жорстокостей супроти селян і після видання закону щодо карання "хлопів" смертю в 1768 році. До того часу, до 1768 р., польський пан мав навіть "законно" право сам по своїй уподобі карати свого "хлопа" смертю. Це й було дуже часто практиковане польською шляхтою особливо в Україні, де "бунтарів" пани саджали на палі, або четвертували.
В. Скшетуський, автор книжки "Право політичне польського народу", виданої в 1784 р., подає: "Ця найчисленніша частина нашого народу... в нашій країні не то що не має ніяких громадянських привілеїв, але власне стан її підданства мало чим різниться від неволі. Не мають наші селяни волі, бож їм невільно зміняти ні пана, ні місця замешкання, а панові вільно їх дарувати, міняти, продавати, переносити з села до села тощо; не мають ніякої приватної власности, бож, не будучи власником своєї власної особи, як же можуть бути власниками свого майна? Не мають справедливости, бо їм не вільно робити нічого у власному імені, бо для них наше право не передбачає ніякого суду, в якому вони могли б впоминатися за свої кривди, заподіяні їм дідичами; навпаки, здавен–давна дідичі були панами їх життя і смерти".[66]
В теорії говорилося, що стан панщини був вислідом добровільної умови селян з паном, яка регулювала повинності селянина, що випливали з обов'язку платити панові за винайняту йому присадибну землю і грунт під будову хати. Тільки ж раз заключена умова залишалася обов'язком "хлопа" на його роді назавжди. Його нащадки зривати чи міняти "угоду" не могли. Натомість пан міг "виправляти" її по своїй уподобі: він не тільки підносив кількість панщизняних днів, висоту всяких данин у продуктах та грошах, але і продавав самого "хлопа" іншому панові, якщо йому захотілося. Правно захищати себе перед такою самоволею пана не мав "хлоп" абсолютно ніякої змоги.
Приклад такої самоволі дає власне економічна історія Правобережної України ХVIII століття. Користаючи з українсько–московської війни і програної Мазепи, поляки знову захопили Правобережжя й договором із Туреччиною в 1714 році забезпечили собі панування над тією частиною України. З ініціятиви лівобережного Гетьмана Івана Скоропадського українське населення, лякаючись повороту польського, панування і сподіваючись знайти кращі умовини життя на Лівобережжі, масово переселилося на Лівобережжя. Обезлюднені простори розпарцелювали між собою польські магнати Потоцькі, Любомирські, Калиновські й інші. Лякаючись, щоб за прикладом тих, які втекли на лівобережжя, підуть їхні українські "хлопи", привезені для заселення тих просторів з їхніх маєтків на Волині та в Галичині, заки пани вспіють закріпити свій контроль на нових місцях, ті польські магнати проголосили великі полегші для поселенців на просторах Ніаддніпрянщини. Їм обіцяно, що перших 25 літ вони будуть обов'язані відробляти панові панщину тільки один день у тижні. Але, як тільки пани запримітили, що їхній контроль над поселенцями закріплений достатньо, вони підносили панщизняні повинності вдвоє, а то й учетверо та додавали різні додаткові повинності. Для ілюстрації наведемо збережене в архівах документарне зіставлення панщизняних повинностей "хлопів" в Україні, з перечисленням на тодішню грошову вартість — на початку ХVIII століття і 50 літ пізніше, в часі Коліївщини.[67]
Волинь: початок ХVIII ст. 1760–ті роки
робота 194 дн. 65 зл. 240 дн. 80 зл.
чинші 24 дн. 16 зл. 8 дн. 48 зл.
натуралія 13 дн. 4,5 зл. 33 дн. 11 зл.
разом 231 дн. 77.5 зл. 321 дн. 107 зл.
Правобережжя: початок ХVIII ст. 1760–ті роки
робота 114 дн. 38 зл. 195 дн. 65 зл.
чинші 30 дн. 10 зл. 57 дн. 19 зл.
натуралія 18 дн. 6 зл. 24 дн. 8 зл.
данина збіжжям –– –– 36 дн. 12 зл.
разом 162 дн. 54 зл. 312 дн. 101 зл.

До того, зразу робота числилася від родини, потім по стільки ж днів мусіли відробляти і чоловіки, і жінки, а врешті і всі діти, що їх економ визнав доволі вже сильними, щоб відробляли панщину. Накінець, до тих норм міг "губернатор" або економ додати ще, скільки забажав. Це признає й поляк Равіта–Гавронський, який, виправдуючи норми, признає: "Існує теж норма робіт без ограничення, означена глухо: Робити, коли скажуть і що прикажуть".[68]
Здібність до панщизняної праці визначалася звичайно осягненням 15 року життя. Це значить, що кожний селянський хлопець і дівчина, які закінчили 15 років життя "законно" були обов'язані відробляти повну панщизняну повинність; пан, — "губернатор" або й економ, — мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей "хлопа" здібними до відроблювання за себе всіх панщизняних повинностей. Молодших дітей "хлопа", які ще не досягли 15–го року життя й не були визнані здібними до виконування всіх повинностей, заставляв пан працювати для нього так, як він наказав і стільки, що він приказав, використовуючи їх звичайно до різних хатніх послуг, або й легших пільних робіт.
Робочий день праці виносив пересічно 12 годин взимку і 19 годин влітку. Для збільшення визиску пан визначував ще норму, що її мусів виконати панщизняний робітник за один день: Вимолотити стільки то кіп збіжжя, чи нажати стільки то снопів, і якщо робітник не виконав назначеної норми за "день", то мусів працювати поза 19 годин, ніччю.
Автор згаданої брошури "Про підданих польських 1788 р." стверджує, що вартість панщизняних робіт польського селянина є в кожному випадку щонайменше у п'ять разів вища від чиншу, що його чесно можна б вимагати за дану селянинові для вжитку землю.[69]
Додатковим джерелом панського визиску були накладані на всіх селян горілчані повинності: кожний підданий мусів узяти визначену кількість літрів горілки й пива річно, зовсім незалежно від того, чи він хоче пити, чи ні, і визначену кількість горілки та пива на кожне весілля, христини й похорон. Цю ділянку доходів виарендував пан жидові, який до панської норми примусового закупу алькоголю підданим додавав довільно ще свою власну норму. Орендареві–жидові в Україні мусів ще селянин платити за те, щоб той відчинив винайняту йому паном українську церкву на весілля, христини чи похорон.
Крім усіх повинностей, "хлоп" мусів відробляти панові безплатно ще й шарварок і варту, коли тільки пан визнав це потрібним і в розмірах, визначених паном.
Тому то закуті в панщизняне ярмо шляхетської Польщі українські селяни слушно скаржились у народній пісні того часу:
"Від неділі до неділі гонять на роботу:
Увесь тиждень на панщині, шарварок в — суботу,
А ввечорі по вечері ще й гонять на варту".
Дещо кращі від панщизняних селян умовини життя мали міщани. Вони теж були немилосерно визискувані й перетяжені всякими податками, та все ж таки вони не були панщизняними "хлопами", були вільні і не мусіли відробляти панщини. Теоретично, містам надавано "Магдебурзьке" право, тобто самоуправу й окремі привілеї на взір тодішніх німецьких міст. Та в дійсності тільки кілька більших міст мали всі привілеї, передбачені магдебурзьким правом; це були в основному міста в корінній Польщі, близько Німеччини. В Україні й міста підлягали панові: він призначав посадника (у приватних містах "губернатора"), коменданта міліції, урядників міської управи, предсідників цехів, та встановляв висоту податків.
Міста в тодішній Польщі, зокрема ж на захопленій поляками Наддніпрянщині, були дуже маленькі. Тільки столиця Польщі Варшава мала від 40 до 50 тисяч мешканців, а п'ять інших міст понад 10 тисяч. Велика більшість міст мала менше як одну тисячу мешканців, що ними були купці — переважно жиди — й ремісники. Поляк Крашевський у своїй брошурі "Польща в трьох розборах " окреслює кількість міщан в тодішній Польщі коротко так: "400–500 купців у чотирьох або п'ятьох мурованих містах і від 40 до 50 тисяч ремісників".[70] Ознакою міста були: ратуш (т. зн. дім міської управи), та ринок і торговиця, де в призначені дні відбувалися ярмарки. Побіч ринку й торгової площі стояли дві–три корчми, а далі доми купців і ремісників. В містах в Україні були ще панські замки, а часто фортеці, до якої ховалися пани з родинами при появі гайдамаків у даній околиці. Зі страху перед гайдамаками пани укріплювали деякі міста в Україні спеціяльними валами довкола цілого міста. Такі власне укріплення мало містечко Умань.

Посмотреть профиль

Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу  Сообщение [Страница 1 из 1]

Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения